Ірина Фаріон про мову

Коли чуєш ім’я Ірини Фаріон, одразу спливає не просто прізвище науковиці чи політикині. Спливає голос, який роками різав слух усім, хто звик до м’яких компромісів. Вона не просила. Вона вимагала. І вимагала саме мови — чистої, державної, нерозбавленої суржиком і чужими кальками.

Народилася 29 квітня 1964 року у Львові. Батько — сантехнік, мати — бібліотекарка. Середовище було суцільно українськомовним. Вона сама згадувала, що в дитинстві навіть не уявляла, як можна жити в країні під назвою Україна і чути там іншу мову. Ця внутрішня установка залишилася з нею до останнього дня.

Закінчила філологічний факультет Львівського університету імені Івана Франка з відзнакою. Працювала лаборанткою, потім викладачкою, доценткою, професоркою кафедри української мови Національного університету «Львівська політехніка». У 1996-му захистила кандидатську дисертацію про прізвища Верхньої Наддністрянщини. У 2015-му — докторську: «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV–XVII століттях». Саме ця праця стала її науковою відповіддю на спроби розмити українську мовну окремішність.

Мова як форма життя, а не засіб комунікації

Найчастіше цитують саме цю фразу Фаріон: «Мова — це не засіб комунікації. Мова — це форма життя окремої нації». Вона повторювала її роками, у лекціях, інтерв’ю, парламентських виступах. Для неї мова належала до сфери абсолютних цінностей. З нею не торгуються. Її не підлаштовують під зручність. Або все, або нічого — як любов.

Вона вважала, що межі мови є межами держави. Цю думку приписувала ще Богданові Хмельницькому. Звідси її категоричність: якщо людина живе в Україні і говорить мовою окупанта, то це або зрадник, або людина з діагнозом. «Чому вони живуть в Україні і говорять мовою окупанта? Вони садомазохісти? Їм подобається використовувати мову ворога?» — запитувала вона в одному з інтерв’ю.

Особливо болісно Фаріон сприймала російську мову в армії. Після початку повномасштабного вторгнення вона не раз нагадувала про статтю 13 Закону про Збройні Сили: мова службової діяльності — державна. «То ви воюєте за українську державу, чи захищаєте своє право бути носієм «руского міра»?» — прямо запитувала вона російськомовних військових. Ці слова викликали бурю. Її звинувачували в розколі. Вона відповідала, що розкол створюють ті, хто досі не вивчив мови землі, на якій стоїть.

Практичні кроки і гучні скандали

Фаріон не обмежувалася теорією. Ще у 1998 році разом зі студентами архітектурного факультету вона започаткувала проєкт плакатів «Мова — твого життя основа». За десять років вийшло чотири альбоми. Плакати висіли в університетах, школах, на вулицях. Це був її спосіб зробити мову видимою.

У 2010-му стався один із найгучніших епізодів. Вона прийшла в дитячий садок і сказала дітям: «Ніколи не кличте Марічку Машею, бо якщо вона Маша — то це форма не наша. Хай їде туди, де ці Маші живуть». Відео розлетілося миттєво. Її назвали радикалкою. Вона відповіла, що захищає імена від суржику.

У парламенті VII скликання (2012–2014) вона була однією з найрізкіших. Звернення до прем’єра Азарова стало легендарним: «Мову не знають ті, які або політично упереджені, або розумово відсталі. Отже, у якій системі координат перебуваєте ви?» Азаров тоді пообіцяв учити. Фаріон надіслала йому свою книжку.

Наукова спадщина і боротьба з англізмами

Крім політичних виступів, Фаріон залишила солідний науковий доробок. Сім монографій, понад півтори сотні статей. Найважливіші — про суспільний статус староукраїнської мови, про правопис як культурно-політичний вибір, про мовну норму. Вона реабілітувала термін «староукраїнська мова», відкидаючи нав’язану формулу «спільного кореня».

Останніми роками вона вела YouTube-проєкти. Один із них — «Протианглізми». «Хайп» пропонувала замінювати на «галас» чи «захват», «коуч» — на «наставник». Для неї англізація була новою формою колонізації. «Це філософія раба, — казала вона. — Все, аби лиш не українська».

Після звільнення з Політехніки у листопаді 2023-го (через ті самі заяви про військових) вона не зникла. У травні 2024-го апеляційний суд поновив її на посаді і присудив компенсацію. Ці гроші вона витратила на 11 дронів для ЗСУ. В останньому відео, яке вийшло за два дні до смерті, вона знову збирала кошти на дрони.

Що залишилося після 19 липня 2024-го

Ввечері 19 липня 2024 року на вулиці Масарика у Львові в Ірину Фаріон вистрілили в голову. Вона померла в лікарні. Підозрюваного — 18-річного В’ячеслава Зінченка — затримали в Дніпрі. Справа триває. Мотиви, які називали слідчі та сам підозрюваний у розмовах, пов’язані саме з її мовною позицією.

Після смерті багато хто, хто раніше критикував її за радикалізм, визнав: вона була однією з небагатьох, хто послідовно і без страху говорив про мову як про питання національної безпеки. «Влада, що не здатна захистити державної мови, — ніколи не захистить державних територій», — ця її фраза сьогодні звучить особливо гостро.

Її останні слова в інтерв’ю часто повертаються до однієї думки: «Я тимчасова, але ідея, яку я сповідую, — вічна». Ідея нації як самодостатнього суб’єкта історії. Ідея мови як її найміцнішого фундаменту.

Сьогодні, у 2026 році, її лекції, записи, книжки продовжують дивитися і читати. Не тому, що всі з нею погоджуються. А тому, що вона поставила питання так жорстко, що від нього вже не можна відмахнутися. Мова або є, або її немає. Середини, за Фаріон, не існує.

І саме в цьому — її головний спадок. Не в окремих цитатах. У тому, що після неї говорити про українську мову «лагідно» і «поступово» стало значно важче. Бо вона показала, якою може бути ціна компромісу.